Чи має Україна фінансові можливості протистояти Росії у війні на виснаження? Якими є внутрішні резерви наповнити бюджет? Чи збережеться на достатньому рівні партнерська фінансова підтримка? На які кроки потрібно зважитися, щоб уможливити повоєнне економічне відновлення? Про це голова правління Громадянської мережі ОПОРА Ольга Айвазовська спілкувалася з виконавчим директором Центру економічної стратегії Глібом Вишлінським у новому випуску відеопроєкту «Сила вибору».
Гліб Вишлінський
«Внутрішніх резервів наповнювати бюджет у нас дуже багато»
LB.UA – для тих, хто вміє думати
Підтримайте нас!
Якими є можливості економік України і Російської Федерації у війні на виснаження станом на 2025 рік? Чи варто сподіватися, що в Росії буде менший бюджет на фінансування агресії проти України?
І українська, і російська економіки перебувають у приблизно однаковому стані, якщо порівнювати можливості підтримувати збройні сили. Цей схожий стан сформувався під впливом різних факторів.
Україну три роки підтримувало середовище міжнародних партнерів. Фінансова допомога, яка зараз є джерелом збільшення сили української економіки, дуже ймовірно, зберігатиметься. Я очікую, що залишиться підтримка країн Євросоюзу, Британії, Норвегії, [а також] Канади і Японії як членів Великої сімки.
Фінансова підтримка більш контрольована, ніж військова, через питання, пов’язані безпосередньо з американською адміністрацією.
У росіян протилежна ситуація. Вони не мають такої зовнішньої фінансової підтримки. У них є санкції, які поступово дають корозійний вплив, зниження цін на нафту теж б’є по російській економіці.
Звісно, є ризики того, що якісь кола в Сполучених Штатах намагатимуться повернутися до правил бізнесу, які існували до 2022 року, але поки що фактичних ознак цього немає. Це все ще має вигляд ризику, а не початку тенденції.
Що у нас слабше, ніж у Росії? Готовність громадян і бізнесів іти на жертви. У нас економічна і фінансова сфери протягом трьох років повномасштабної війни була найменшою проблемою з усіх. Це трохи розбестило людей і бізнеси, керівників бізнесів. Якщо війна впливає на нас через загрозу життю і здоров’ю, але не через бідність і недоступність товарів для задоволення базових потреб, які ми бачили в історіях попередніх великих воєн, то більшість людей починає сприймати таку ситуацію як належне.
І це дозволяє зберігати схеми для ухилення від сплати податків. Формує запит до політичних лідерів, щоб вони далі це забезпечували. Інакше потрібно пояснювати, що ситуація змінилася, тому слід затягнути паски, відмовитися від чогось.
Гліб Вишлінський і Ольга Айвазовська
Наша гучна опозиція в різних формах буде про це говорити. Голоси, які підживлює російська сторона, кричатимуть про зубожіння.
Для того, щоб країна зберігала стійкість, нам потрібно забезпечити економічний добробут і кращу динаміку, ніж у Росії.
У Росії є свій резерв у вигляді відсутності демократії. Його підсилює готовність росіян жертвувати добробутом.
Завдання влади — або зберегти очікуваний для людей рівень добробуту, або дуже грамотно пояснювати, чому варто затягнути паски, піти на певні жертви задля того, щоб твій садок не вирубали москалі.
Стан добробуту людей у різних регіонах навряд чи лишився на тому рівні, яким він був до повномасштабного вторгнення?
Насправді середній рівень по країні приблизно той самий. У людей, у яких була вільна нерухомість на Закарпатті, рівень добробуту суттєво зріс, а в людей, які жили спокійним життям середнього класу в Бахмуті, а потім в один момент позбулися всього, — велика втрата добробуту.
Люди прибирають у магазині після нічної атаки дрона у Києві, 29 жовтня 2024 року.
Якщо ми говоримо про родину з черкаського села, яка не зазнала безпосередньо впливу російської агресії на свої доходи чи активи, то що принципово змінилося? Пенсії індексували на рівень інфляції, пенсіонери не постраждали.
Справді, були обмеження підвищення зарплат держслужбовців, це стосувалося бюджетної сфери, а в приватному секторі через нестачу робочої сили у 2023–2024 роках було суттєве зростання реальної зарплати вже з урахуванням зростання цін.
Люди почали заробляти більше для тих, хто нас захищає, і це з урахуванням того, що рівень фінансового забезпечення більшості військових, які беруть участь у зоні бойових дій, суттєво вищий, ніж вони мали в цивільному житті.
Значна частина українських бійців — це люди з сім’ями, тож дохід не лише витрачається у прифронтових населених пунктах, а великою мірою повертається на більш спокійну частину території України і витрачається там, підтримуючи рівень добробуту сімей військових і місцеві бізнеси.
Військовослужбовець з родиною.
«Ціль Путіна дуже проста і тактична — померти президентом Росії своєю смертю»
Найбільшу інвестицію у фінансування безпосередньо українського бюджету робили Сполучені Штати. Чи є в нашої економіки внутрішні резерви, які компенсували б це, адже і резерви Європейського Союзу не безлімітні? До влади приходять консервативні і праворадикальні групи, які вважають, що інтереси платників податків першорядні порівняно з допомогою Україні.
Зараз усе-таки зберігається більшість за європейську підтримку України, критична маса, крім голосу Угорщини.
Що хочуть довести всі ці праворадикальні сили? Наприклад, Навроцький у Польщі, який від ПіС, — нібито антиросійський, а каже, що не треба Україну приймати в НАТО.
Він виходить з вигідної для Росії логіки: мовляв, Путін зациклений на Україні, ця війна стосується України і може тривати дуже довго.
Звісно, праворадикалів великою мірою підтримують росіяни. Щось ми побачили, щось ні, але очевидно, що така позиція вигідна для Росії.
Є й інша теорія, яка мені особисто здається більш обґрунтованою. Вона полягає в тому, що насправді ціль Путіна дуже проста і тактична — померти президентом Росії своєю смертю. І кожного разу, коли в нього падає підтримка громадян, він починає війни: грузинська війна у 2008 році, потім Крим і Донбас у 2014-му, потім 2022 рік. Це збігалося з дослідженнями громадської думки в Росії.
Колона російської техніки рухається дорогою в напрямку міста Горі, 18 серпня 2008 року.
Серед істеблішменту країн Європи є розуміння, чому вигідно підтримувати Україну і ситуацію, коли Путін зав’яз. Тут сточують його збройні сили, не дають можливості напасти, створивши проблеми для Європейського Союзу і НАТО, тож за це можна заплатити. Поки що бачимо, що Європі властива така прагматична позиція.
Щодо того, яка ймовірність збереження європейської фінансової підтримки, я є оптимістом. Щодо внутрішніх резервів, то в нас їх дуже багато.
Що є в цьому переліку, крім підвищення податків?
Перед тим, як говорити про підвищення податків, потрібно сказати про те, де їх не збирають навіть за чинними ставками.
У нас є тютюнові фабрики, які працюють на нелегальний продаж цигарок у межах країни і на контрабанду в Європейський Союз та інші держави. Політичної волі зупинити їх немає. Цигарки не найбільша втрата, просто це дуже яскраво.
У нас є купа власників бізнесів, які абсолютно щиро вважають, що мінімізувати податки під час війни — це нормально, тому що вони іноді донатять.
У середовищі малого й середнього бізнесу всі існують на ФОПах. Уся індустрія громадського харчування працює на ФОПах, але це неправильно. Це не дає можливості структурувати бізнеси, які можна було б потім нормально продати.
Йдеться не тільки про різницю в ставках оподаткування на спрощеній і загальній системі. Ідеться про ризики розрахунків готівкою, з яких податки і внески в Пенсійний фонд взагалі не будуть сплачені. До цього додаються схеми контрабанди, які зберігаються під контролем наших правоохоронних органів.
Чорний кеш рухається по всій системі, яка закінчується в магазині, де в тебе є можливість під виглядом ФОПа на спрощенці продати товар, сплативши лише 5 %. Наприклад, коли купуєш iPhone у якомусь магазинчику, який не є офіційним продавцем.
Коли ти працюєш із ФОП і йдеться про якісь послуги, ти пропонуєш заплатити готівкою — і всім так легше. Тоді немає навіть цих 5 %.
Гліб Вишлінський
Якщо є чорний кеш, це саме по собі починає провокувати його використання, зокрема для політичних цілей, корумпує систему. Цей кеш приходить до митників, а потім піднімається по вертикалі, йде до тих людей, які призначають голову митниці, потім опускається на тих людей, які голосують за потрібні рішення. От вирішив дешевше купити iPhone, а в результаті проспонсорував якусь партію, яка отримала своє представництво в уряді й опікується не інтересами суспільства, а зовсім іншими інтересами.
Другий вид схем використовують середні бізнеси, які надають послуги з великою часткою доданої вартості. Коли в тебе частина економіки побудована на ПДВ, а частина — на єдиному податку, починають з’являтися схеми, податково-фінансова інженерія, яка може вимірюватися мільярдами.
Третій рівень — підміна трудових взаємин, виплати заробітних плат людям як ФОПам-консультантам. Це одвічна історія, яка зараз зменшилася завдяки Дія. Сіті. Вона має найменший негативний ефект з перелічених, але йдеться про справедливість і етичність.
«Більшість ресурсу, який використовують неоптимально в умовах війни, належить місцевим бюджетам»
Чи є резерви оптимізації бюджетних видатків?
Можливості зрізати видатки менші, але теж є. Більшість ресурсу, який недовикористовують або використовують неоптимально в умовах війни, належить місцевим бюджетам.
Я розумію, що це дуже непопулярно і може розцінюватися як тиск центральної влади на залишки демократії на місцевому рівні, але йдеться про залишки на казначейських рахунках Києва й інших великих міст.
Є нерозв’язане питання: що робити з державними послугами на окупованих територіях і в зоні бойових дій? Йдеться про видатки на саме управління, охорону здоров’я й освіту. Вочевидь, мерія Маріуполя має залишки на своїх рахунках у казначействі, тому що там були великі платники. І вже три роки їх не витрачають.
Урок у підземній школі у Балабине, 15 км від Запоріжжя, де навчаються понад 1000 дітей у дві зміни.
Йдеться і про заклади охорони здоров’я. Якщо є лікарня в Бахмуті, яка, за документами, переведена в Бровари й реально жодних послуг не надає, усе одно можуть бути залишки на її рахунках і зарплати адміністративних працівників цієї лікарні — до цього можуть бути питання. Або які медичні послуги надають, умовно кажучи, у Покровську — ми цього не знаємо, як і скільки за це платять.
Найскладніше питання — в освіті, тому що коли є і дистанційне навчання, і особисте, це призводить до того, що є дуже багато неефективності як з погляду забезпечення якості навчання, так і з фінансової.
В інтересах шкіл, які або розташовані на окупованій території, або навчають дітей дистанційно (що дуже важко перевірити) — показувати надання освітніх послуг по максимуму й отримувати за це гроші. Однак фактично ці послуги можуть не надаватися або надаватися так, що з погляду досягнення суспільних цілей, може, все ж таки краще переводити дітей, які переїхали в межах України, на офлайн-навчання в тих населених пунктах, де вони перебувають.
Попри всі переможні реляції, у нас досі немає нормальної онлайн-школи для українських дітей за кордоном. Питання перебуває на стику бюджетів і надання державних послуг, але його слід розв’язати.
У нас багато хороших учителів, технічно підкованих. Можна було б агрегувати на базі якоїсь державної установи центр надання дистанційної освіти українцям за кордоном, зробити одну якісну IT-платформу, щоб учителі, які хочуть і можуть, забезпечували дистанційну освіту з українознавчого компонента для дітей, які перебувають за кордоном. Але виходить, що на це немає грошей (у держбюджеті. — Ред.), хоча є ця частина місцевих бюджетів, які могли б бути ресурсом.
Крім того, у нас залишаються священні корови на кшталт вищої освіти. У 2017 році ми в Центрі економічної стратегії порівнювали витрати на різні сфери державних видатків в Україні та країнах, які вступили в Європейський Союз після 2004 року. Найяскравіший напрямок, де в нас суттєво перевищувала частка ВВП на фінансування сфери, — це вища освіта.
У нас просто не стало половини студентів. Спершу пішов спад народжуваності, а потім збільшився виїзд студентів за кордон.
Що, ми будемо скорочувати професорів? Що, ми будемо закривати корпуси університетів? Стіни є, ми їх підтримуємо; викладачі є, ми їм платимо; але на все це йдуть гроші — це аспект про резерви у видатках.
Гліб Вишлінський
Що доцільніше: вводити нові податки чи підвищувати ставки наявних?
Якщо буде нестача ресурсів для фінансування бюджетних потреб, я сподіваюся, це будуть робити через інструмент, який ми рекомендували рік тому, коли вперше порушували це питання, — підвищення ПДВ, а не придумування додаткових податків. Військовий збір, який ввели додатково, — це гірший інструмент, ніж підвищення ПДВ. Збільшення ПДВ відбиратиме шматок і в тих, хто отримує тіньові або сірі доходи, бо в більшій частині видатків неможливо обійти систему сплати ПДВ.
Крутий пацан з тіньовими доходами не заправлятиме свого Mercedes чи BMW з бочки біля дороги, він хоче заплатити і заправити авто чимось, від чого воно не зламається на десятому кілометрі, а від цього відраховують ПДВ.
Збільшення ПДВ почне потроху перерозподіляти ресурси всередині економіки.
«ПДВ — найкращий інструмент, коли ми говоримо про підвищення податків»
Наскільки можна підвищити ПДВ, на твою думку?
У Польщі є кілька рівнів ПДВ для різних товарів і послуг. Базова ставка у них — 23 %. Я думаю, може бути 23 %, може бути і 25 %.
ПДВ — найкращий інструмент, коли ми говоримо про підвищення податків як таке. Однак нам усім потрібно боротися за те, щоб наводити лад зі спрощенкою, тому що без цього суттєве підвищення ПДВ буде збільшувати стимул іти іншим шляхом. Така спрощена система, як є зараз, дозволяє тобі максимально оптимізувати все, що ти хочеш оптимізувати.
Нині обговорюють тези про те, що якщо українському оборонному сектору дозволити продавати зброю на експорт, то це збільшить надходження до бюджету і сприятиме обороні держави.
Це можна пробувати. Оборонні вироби в будь-якому разі будуть ліцензувати. Не йдеться про те, що після політичного рішення про експорт зброї на завтра без будь-якого контролю поїдуть дрони Укрзалізницею. На кожен товар і партію буде експортна ліцензія, цей процес можна буде контролювати.
Є багато питань до того, якою буде наша фінансово-економічна ситуація, якщо все ж таки війна на виснаження закінчиться і з’явиться якийсь формат припинення активних бойових дій. Одне з них: якими мають бути витрати на оборону, якщо москалі знову вирішать атакувати, щоб ми могли бути їжаком, на якого ніхто не захоче нападати? З цього виникає інше питання: чи варто нам забивати склади зброєю, а якщо так, то якою? Коли технології розвиваються настільки швидко, чи можна робити обладнання, яке підтримуватиме оновлення програмного забезпечення?
Гліб Вишлінський
У нас є дві вагомі статті видатків: грошове утримання військових, яке забезпечують платники податків України, і технології та зброя, які забезпечують іноземні платники податків. Чи існує перспектива інтегрувати ЄС у систему фінансового забезпечення Сил оборони?
Це гарна ідея з комунікаційного погляду. Справді важко пояснити виборцям, які підтримують ультраправих політиків у Європі, чому вони мають забезпечувати фінансування освіти чи пенсій в Україні, і набагато легше пояснити, що це країна поруч, яку ми наймаємо, щоб вона нас захищала. Відповідно, ми їй платимо за це.
Це так само може трохи полегшити зовнішньополітичні переговори всередині НАТО і всередині Європейського Союзу. Уже є ідея, щоб ці витрати враховували як частину оборонних витрат у відсотку від ВВП, який Трамп хоче, щоб члени НАТО збільшували.
І це правильно по суті. Де-факто Європейський Союз фінансує українських учителів, лікарів і пенсіонерів не тому, що так любить українців, а робить це тому, що Україна витрачає всі свої бюджетні ресурси на оборону. Тоді Україна витрачає свої бюджетні ресурси на свої потреби, а оборону фінансує за допомогою партнерів, тому що це обсяги за межами чогось прийнятного для цього регіону.
Військовослужбовці 10-а окремої гірсько-штурмової бригада Едельвейс
Чи бачимо ми критичну масу для політичної підтримки України, яка забезпечить позитивне рішення поповнити фінансування на 2026-й і за потреби наступні роки до рівня, потрібного, щоб зберегти добробут у країні?
Ми побачили протягом останніх років, що це діапазон близько 40 млрд доларів на рік. У нас він повністю покритий на цей рік, на 2026-й у нас залишається діапазон 15–20 млрд дол., який потрібно доповнювати.
Якщо ми далі будемо йти за нинішнім сценарієм активних бойових дій на виснаження, то, сподіваюся, наші партнери будуть дофінансовувати ці витрати.
Ми повинні мати план дій для альтернативних сценаріїв, тому що політична сцена непередбачувана.
Усе, що стосується мобілізації внутрішніх ресурсів, ще потрібніше буде після закінчення активних бойових дій. Зараз ми ще можемо продавати Україну як країну-найманця, яка захищає Європу від російського ведмедя, а коли закінчаться активні бойові дії — уже ні.
Тоді наша фінансова ситуація буде набагато складнішою, ніж зараз: додаткові витрати зберігатимуться, а податкова база буде меншою. Можливостей фінансування дефіциту бюджету теж буде суттєво менше, ніж зараз.
Це окрема дуже серйозна тема. Йдеться про політично важкі рішення, які можуть бути не тільки непопулярними, а й болісними. Крім того, є багато складних викликів на кшталт демографічних питань, де немає ніякої політики, але навіть у середовищі людей, які не мають політичних прагнень, на них немає очевидної відповіді.
Що робити з демобілізацією? Скільки потрібно зберігати людей у Збройних силах? На чому фокусуватися, щоб робити з України їжака, на якого не нападатимуть? Чи потрібно докуповувати зброю, завантажувати внутрішнє її виробництво? Як розвиватимуться технології?
«У нас є внутрішні чинники, які стримують інвестиції»
Унаслідок війни на виснаження зменшується частка працездатного населення України. Як розв’язувати цю проблему, враховуючи потребу повоєнної відбудови?
Це найбільший виклик, який у нас є. Україна має велику територію, її потрібно захищати, особливо маючи великого ворога, до того ж є інфраструктура, яку потрібно підтримувати.
Гліб Вишлінський
Ми не можемо просто собі сказати, що якщо є менше людей, то підвищиться частка ВВП на кожного. Це не спрацює в умовах безпекових ризиків. Вдале рішення є складним.
По суті, в Україні все має бути максимально сприятливим для економічної активності. Безпекові ризики — важлива складова, але це елемент, не підконтрольний нам повністю. І в нас є внутрішні чинники, які стримують інвестиції.
Їх стримує система, яку розбудовував покійний Андрій Портнов. Це система керованого судочинства і роботи правоохоронних органів. Вона означає великі інвестиційні ризики — рейдерства, державного рекету тощо. Хоча вже три роки триває повномасштабна війна, ми не дали собі ради з цими ризиками.
Ми розуміємо, що в нас досі працює вертикаль політичного прийняття судових рішень. Там, де судова система відповідає на дзвінки щодо будь-яких політичних рішень, вона має індульгенцію, щоб і собі щось заробляти. У питаннях арештованого майна спробуй зрозуміти, що політичне, а що рейдерське.
Я не виходжу з того, що в нас кожен президент, який приходить на цю посаду, мріє поставити собі під контроль судову і правоохоронну систему, — крім Віктора Федоровича Януковича, який очевидно мав цей конкретний план, щоб особисто збагатитися. Я впевнений, що більшість вважає, що якщо ти цього не зробиш, то, відповідно, або цю систему візьме під контроль опозиція чи якісь вороги, або вона самоорганізується і буде тебе шантажувати. Зробити так, щоб зруйнувати цю систему, перебудувати її, — дуже великий виклик.
Ми маємо системну проблему аж до рівня кожного громадянина. У нас є поєднання великої підприємливості, бажання заробляти, готовності працювати і стереотипів та регулювань ще з радянських часів.
Насправді в умовах, коли людський капітал буде скорочуватися, навіть якщо ми приймемо максимальну ліберальну політику, заплющимо очі на всі ризики, пов’язані з трудовою міграцією в Україну, все одно я не очікую, що мільйони трудових мігрантів, які приїдуть в Україну, залишаться, особливо якщо ми будемо вступати в Європейський Союз. Я на це не розраховував би.
У нас буде зменшення людських ресурсів. Будуть інвестиційні ризики, ризики фінансових криз, висока вартість грошей, висока вартість кредитів і вплив війни, руйнація фізичного капіталу через російські атаки.
У таких умовах залишається зміна напрямків використання ресурсів, які є в українського бізнесу, щоб підвищувати продуктивність. Потрібно відмовлятися від ручної праці, де це технологічно можливо, проводити автоматизацію, ставити нове обладнання. Тоді українці справді будуть повертатися з-за кордону. Той самий українець на виробництві в Жешуві заробляє більше, ніж у Дрогобичі, тому що там є інше обладнання, інші технології.
Бізнесу потрібно буде збільшувати інвестиції, але як передумова потрібні зміни, які можуть покращити інвестиційний клімат.