Діти “під ключ” і недосконала система: як усиновити дитину в Україні
Обществоfakty.com.ua01 июня 2020

Діти “під ключ” і недосконала система: як усиновити дитину в Україні

Перш ніж написати цей матеріал, я передивилася чимало фото дітей, які не мають родин. Різні обличчя, вік, характери і переважно стандартні дописи: 5-річний Артем дуже милий хлопчик, 8-річна Юля весела дівчинка, 5-місячний Богданчик – справжнє сонечко. Спільне завжди одне: усі вони шукають люблячих батьків.

Та якщо раніше мені здалося, що, аби ними стати, досить мати лише велике бажання, глибоко занурившись у цю тему, я з’ясувала: самого лише бажання – недостатньо. Подекуди потрібні великі гроші, бо в Україні усиновити – інколи все одно, що купити.   

Трішки цифр про усиновлення

Нині майже 100 тис. дітей, а точніше – 99 917 – зростають в інтернатних закладах України. 91 892 мають біологічних батьків і опинилися там із їхньої волі. Причина перша: бідність чи неспроможність виховати малечу. Причина друга: порушення розвитку або хвороби, з якими батьки чи то не можуть, чи то не хочуть впоратися.

При чому тільки 8 025 із них є сиротами чи позбавленими батьківської опіки за рішенням суду. Зважте на цю цифру, адже тільки такі діти підлягають усиновленню. Тобто, лише 8% зі 100 тис. У решти є або родичі, які їх навідують, або не дотримана процедура позбавлення батьківських прав, або існує ще багато-багато або.  

— Уявіть, більше 90 тис. дітей, які проживають сьогодні в інтернатах, мають біологічних батьків. Вони не є сиротами, але через відсутність статусу дитини-сироти ці діти не можуть бути усиновлені, – каже уповноважений президента з прав дитини Микола Кулеба.

На додачу до цих майже ста тисяч, ще є 64 709 дітей-сиріт та тих, хто позбавлений батьківського піклування. Ці дітки перебувають у так-званих, сімейних формах виховання – це прийомні родини чи дитбудинки сімейного типу та патронатні сім’ї. І знову ж таки, лише маленький відсоток із них можуть розраховувати на те, що знайдуть родину. Переважно, юридично вони під усиновлення не підпадають.

В Україні 1,5% неповнолітнього населення – в інтернатах. У той час, як у Австрії, Норвегії – 0,1%,  а у Польщі, Болгарії, Румунії, Молдові – 0,5%. 

Скільки ж маленьких українців щороку знаходить родини? Кількість дітей, яких усиновлюють в нашій державі, з року в рік скорочується. Якщо 2009 року українці усиновили 2381 дитини, то цифри кількох останніх років значно нижчі:

  • 2017 р. – 1520 діток взяли в родини українці, ще 322 – іноземці;
  • 2018 р. – наші громадяни всиновили 1343, іноземці – 364;    
  • 2019 р. – 1419 діток знайшли маму і тата в Україні, 378 – за кордоном.  

Статистика усиновлення у 2020 році буде гіршою, ніж в попередні роки, прогнозує Дар’я Касьянова, програмний директор SOS Дитячі містечка Україна. Це зумовлено коронавірусом: на час карантину усиновлення та влаштування малечі до прийомних сімей призупинили. 

— Найскладніше було дітям, які вже познайомилися з новими батьками і чекали рішення суду, щоб опинитися вдома. У деяких областях знайшли варіанти для встановлення контакту дитини з потенційними усиновителями через скайп. І це спрацювало. Навчання кандидатів в усиновлювачі та в прийомних батьків також призупинили. Це вплине на показники влаштування дітей в сім’ї. І якщо восени обіцяють другу хвилю Covid-19, добре вже зараз продумати можливості онлайн навчання, знайомства, щоб дати дитині можливість реалізувати право на сім’ю, – каже Дар’я Касьянова.

Дар’я Касьянова

Чи складно взяти дитину в родину?

Разом з тим одним із найпоширеніших міфів у темі усиновлення Дар’я Касьянова називає твердження усиновлення – це дуже складно. Каже, збір документів забирає щонайбільше місяць, потім 75 годин спеціальної програми підготовки для усиновлювачів. Вона потрібна, аби майбутні батьки сповна усвідомили свою готовність, чи навпаки неготовність зробити такий відповідальний крок. Далі – пошук дитини.  

— Тут може бути складніше. Середній період пошуку і знайомства складає приблизно 5-8 місяців. Потім суд, який має винести рішення про усиновлення. Саме рішення набуває чинності ще через місяць. Тобто, в середньому на весь процес може знадобитися рік, – підсумовує Дар’я Касьянова.

Щаслива родина Назаренків

— Ми з самого початку вирішили, що не будемо шукати здорову і маленьку дитину, тому вибір у нас був досить широкий. Можливо, тому все було досить швидко і без перешкод, – розповідає киянка Наталя Назаренко. 

Сім’я Назаренків

Це велика родина Назаренків: тато, мама і четверо їхніх діток. Вони так між собою схожі, що навіть складно повірити: один із синочків – 8-річний Дмитрик – їм не біологічна рідня. Назаренки усиновили Діму, коли йому було майже п’ять. 

Мама Наталя пригадує, що тоді, в свої неповні 5 років, Дмитрик нагадував зламану іграшку. Дитя було катастрофічно худим, він не міг жувати тверду їжу, погано говорив, не запам’ятовував навіть простих слів, був дезорієнтований, а ще швидко перезбуджувався і нервово сміявся. 

Фото-1: Діма після кількох днів у родині; фото-2 – Діма зараз

Нині Дмитрика не впізнати: блискуче волосся, тверді мускули, чудова пам’ять. Він нічим не відрізняється від інших дітей.  

— Можливо, ми розірвали хоч один нещасливий сценарій життя. Досить часто мене питають: чи важко усиновити дитину? Можливо, нам пощастило, але нам було нескладно. Весь процес зайняв близько шести місяців, це якщо рахувати від першого візиту  в нашу соціальну службу і до дня, коли ми везли дитину додому трасою Одеса- Київ, – каже жінка.

Отож, що стосується самої процедури усиновлення: всі документи – медичні довідки на кожного члена сім’ї, довідки з роботи, відомості про житло – Назаренки зібрали за кілька тижнів. Ще два місяці знадобилося на отримання сертифікату про проходження курсів для усиновлювачів. Тільки з цими паперами соціальна служба внесла їх до бази усиновлювачів і Назаренки почали шукати дитину.

— Вибір дитини – це завжди найскладніша частина процесу. Однак, на курсах нам сказали фразу: чужого не візьмете, свого не пропустите! От ми і не пропустили. Це була перша і єдина дитина, до якої ми взяли направлення на знайомство і після знайомства пішли подавати документи до суду на усиновлення. Хочу сказати, що кожен соціальний працівник, юрист, лікар з дитячого будинку, суддя, присяжні – всі вони відпрацювали процес усиновлення разом з нами, допомагаючи нам у всьому. Дмитру на той момент було майже 5 років, зараз йому майже 9 і це чудовий, розумний, чуйний і прекрасний хлопчик, наш син, – каже багатодітна мама Наталя.

Так щастить не усім

Однак такий позитивний досвід, як у Наталі, мають далеко не всі українці, які запалюються бажанням стати батьками для осиротілої дитини. Я знаю історію жінки, яка мамою не може стати більше року, хоча вони з чоловіком зібрали всі документи і пройшли програму підготовки. Усе тому, що вони одразу сказали: платити не будуть, а за безплатно їм пропонують лише дитя з глибою інвалідністю. Такі дітки у догляді і реабілітації потребують значних фінансових ресурсів, яких вони з чоловіком, якби навіть дуже захотіли, дозволити собі не можуть. 

На жаль, від інтерв’ю ця жінка відмовилася, боїться, що це лише погіршить ситуацію. Не говіркі і ті, хто свого часу заплатив. Знайома моєї подруги, аби 9 років тому взяти з інтернату донечку, виклала $80 тис. Нині жінка не хоче публічно ділитися подробицями тієї історії лише тому, що знову збирається податися на усиновлення. Вона знову готова платити. 

Третя жінка, яка зіштовхнулася з подібною проблемою, але таки змогла здолати систему, розповісти погодилася лише за умови, що я не називатиму ані її імені, ані імені донечки. Тому мені доведеться їх змінити. 

Дитина “під ключ” – $50 тис.

Отож, Катерина – топ-менеджер великої столичної компанії і мама чотирьох дітей: трьох біологічних і одного усиновленого. Вперше майбутню донечку вона побачила в лікарні, де час від часу волонтерила. Оленці було 3 місяці. За кілька день до того її прооперували – виправили вроджену ваду. Жінка, яка народила Оленку, пиячила і зовсім про неї не дбала. Соціальні служби забрали дівчинку ледь живою, вона була такою слабкою, що не могла навіть плакати. Її ризикували просто не довезти до лікарні. 

Катерина пригадує, коли побачила Оленку, буквально одразу вирішила, що стане її мамою, але навіть уявити не могла, що це буде так складно. 

— Процес усиновлення тривав півтора роки! Дитячий будинок сприяв процесу, але вони були єдині, хто це робив. Перше, з чим я зіштовхнулася – соціальна служба, мотивуючи це своєю зайнятістю, не оформила документи належним чином. Без них запустити процес позбавлення біологічної мами батьківських прав було неможливо, – каже Катерина. 

Поки триває цей процес, жінка вирішила оформити документи із тимчасового догляду за Оленкою, яка після операції потребувала особливого піклування. Щоб із лікарні вона поїхала додому, а не в дитбудинок, де на 11 дітей дві няні.

— Мене викликали на засідання профільної комісії міськради. Це не була співбесіда, це був допит. 15 людей у залі в грубій формі і неетичній формі задавали мені питання, на кшталт: Ця дитина виросте дебілкою, навіщо вона вам? Тобто, замість того, щоб мотивувати людину взяти на виховання у свою родину дитя, на яке в дитбудинку точно не чекає нічого хорошого, у мене це бажання буквально відбивали! Я вийшла звідти у стані повного шоку, – пригадує Катерина. 

За порадою тоді вона звернулася до подруги, яка вже мала досвід усиновлення. Та поділилася контактами людей, що цитую: займаються усиновленням під ключ. Вартість послуги – $50 тис. 

— Ні. Я категорично відмовилася від такого варіанту. Навіть не тому, що не мала цих коштів, просто це суперечить будь-якому здоровому глузду! Я взяла хорошого юриста, який порадив оформити нотаріальну відмову біологічною мамою від дитини на мою користь. Це дозволено законом. Якщо вона дасть добро, Оленку мали передати на усиновлення. Знайти ту жінку було непросто, але ми це зробили. Вона, до речі, без жодних питань усе підписала, зрозуміло було, що дитина їй була не потрібна, – продовжує своє історію Катя.

Жінка каже: соцслужба знову почала створювати проблеми. Мовляв, відмова має бути написана не на її користь, а на користь будь-якого громадянина України чи іншої держави. Тобто, Катя, яка буквально виконувала роботу соцслужб із позбавлення мами прав, могла все зробити, а Оленку передали би іноземцям. Жінка за порадою юриста стояла на своєму і чекала засідання суду. Воно, до речі, переносилося кілька разів. Процес затягнувся на місяці. 

— У цей час ніхто не задумувався, як дитина після операції на серці повинна жити без люблячої мами і її піклування! Типу – якщо є справа більш важлива, то усиновлення почекає. А сам суд – то пекло. У мене не було відчуття, що я усиновлюю дитину. Мене як потенційну маму заочну судили – за можливі колись помилки. Після нарешті позитивного рішення мені знадобився ще місяць, щоб у постанові суду виправили неточності, з якими я не могла офіційно стати мамою Оленки.

Система, яка живиться дітьми

— Досить часто сім’я, яка приходить всиновлювати дітей, або просто волонтери в інтернатах, бачать велику кількість дітей, які прагнуть любові, стосунків батьківських, але статусу дитини-сироти в них немає, тому що ця інтернатна система, яка функціонує ще з радянських часів, а дитина – її клієнт, живиться дітьми і отримує фінансування. Це великі кошти. Звісно, що отримавши статус дитина може бути влаштована в сім’ю, а інтернат в цьому не зацікавлений, – підтверджує причини епопеї із усиновленням в Україні уповноважений президента з прав дитини Микола Кулеба.

Микола Кулеба каже: директор інтернату може і мусить подавати до суду позов про позбавлення батьківських прав батьків, якщо це потрібно, і якщо він бачить, що батьки не піклуються про дитину. Але ті, як правило, цього не роблять.

— Думати, що в інфікованому організмі є одна здорова рука – нерозумно. Так само як і думати, що в країні, яка страждає від корупції, немає зловживань у сфері усиновлення, – визнає експерт з прав дитини Людмила Волинець. 

Людмила Волинець

Стаття кримінального кодексу неправові дії у сфері усиновлення, за її словами, не застосовувалася кілька десятиліть. Це одна із причин. Інша – зміни, які торік затвердив уряд. Людмила Волинець стверджує: вони фактично блокують усиновлення дітей українцями, створюючи пріоритет для іноземців. 

У свою чергу Валерія Татарчук, засновниця благодійного фонду Твоя опора, який опікується дитячими будинками по всій Україні, каже: діти – заручники системи. З одного боку, корумпована система усиновлення, з іншого – інтернатна система, яка на цих дітях паразитує. До прикладу, мало хто знає, що на одну дитину в дитбудинку Києва бюджет виділяє близько 20 тис. грн щомісяця. 

— Це величезні кошти! Але запитайте, чи забезпечена дитина? Гроші йдуть на з утримання дитбудинку, оренду землі, сплату комунальних платежів тощо. Тобто система годує сама себе: виділяються гроші з бюджету, які знову по колу потрапляють в бюджет. На дитину йдуть копійки! При цьому, в групі де живуть дітки до року, на 10-12 діток лише дві няні! Скажіть мені, чи можливо фізично задовольнити потреби 12-х дітей, якщо вас тільки двоє на зміні? Погодувати, переодягти, погуляти, я вже мовчу про те, що дитині треба приділити увагу, щоб вона отримала психоемоційний контакт. Майже у всіх дітей в інтернатній системі стоїть діагноз затримка психічного розвитку, – обурюється Валерія Татарчук.

Валерія Татарчук

Коментуючи часто затягнутий процес усиновлення, благодійниця каже: звісно, дітей не мають віддавати аби кому, перевірка з боку держави має бути ретельною. Однак діти не повинні роками жити в інтернаті чи дитбудинку тільки тому, що комусь не занесли конверта. 

— Я знаю безліч таких історій. До нас часто звертаються люди які хочуть усиновити і у всіх приблизно один месседж: Валерія, ви часто буваєте в дитбудинках, може ви знаєте де є дитина, яку можна усиновити? Бо ми вже роками шукаємо, але нам постійно відмовляють. Дитячий будинок, який навіть хоче віддати дитину, не може почати процес позбавлення батьківських прав, якщо соціальна служба не повністю чи некоректно оформила всі документи зі свого боку. Переписки для галочки між дитбудинком і соцслужбою тягнуться роками, а весь цей час діти живуть в інтернатній системі, де до них не встають мами вночі, коли ріжуться зубки, не носять на ручках, коли щось болить, Так не має бути, – каже Татарчук.

Валерія Татарчук переконана: допоки в Україні не відбудеться  адекватної реформи, зацікавлені люди продовжать наживатися на стражданні дітей. 

Реформа деінституалізації – що це означає для дітей

Власне, а що ж із реформою? З 2017 року Україна взяла курс на деінституалізацію. У межах ухваленої Урядом Національної стратегії до 2024 року кількість інтернатів має скоротитися на 75% – з 718 лишиться 180, а до 2026 року ті мають зникнути взагалі.

Куди ж подінуться діти? Їх мають виховувати прийомні та патронатні сім’ї або будинки сімейного типу. Однак експерт з прав дитини Людмила Волинець, яка в цілому підтримує ідеї реформи, каменя на камені не лишає від механізму її впровадження. 

Реформа деінституалізації, каже Людмила Волинець, означає, що до 2026 року в Україні жодна дитина не потребуватиме влаштування в дитячий заклад. Жодна дитина не потребуватиме спеціальної школи, бо кожній школі буде інклюзивна освіта. З 2026 року жодна мама не захоче відмовиться від дитини, а якщо відмовиться – в кожному населеному пункти буде патронатна родина. 

— У грудні Україна підводила підсумки першого етапу деінституалізації. У всіх областях його визнали незадовільним. Деінституалізація, на моє глибоке переконання, у такому вигляді, як є зараз: а) нереальна; б) законодавчо незабезпечена; в) такою, що спричинятиме дітям проблеми, а не вирішуватиме їх, – певнить Людмила Волинець.

Чому? Іще трішки цифр. Відповідно до реформи, дітей мають влаштовувати в патронатні родини. Ми вже говорили, що нині в інтернатах – майже 100 тис. дітей. Так ок – 30 тис. із них за жодних обставин не зможуть повернутися до біологічних батьків. Аби їх прилаштувати, до 2026 року має бути 7 тис. патронатних родин. Нині на всю країну таких – 121. Темпи створення – 50 патронатних родин на рік. 

— Коли ми говоримо про реформу, ми маємо говорити про те, що і як має бути зроблено, щоб ці сім’ї були створені. Однак про це мова не йде. У той же час посилюється тиск на регіони: створюйте патронатні сім’ї. Законодавству про патронатні родини вже 4 роки. Вони фінансуються з держбюджету і за таких пільгових умов – лише 121 сім’я. Для бажаних 7 тис. – скільки треба часу? Саме тому надії на патронатні сім’ї для мене виглядають як непрофесійні і паперові. Мета винятково на папері. Ніяких реальних причин зростання таких сімей я не бачу, – каже Волинець. 

Поряд із патронатними сім’ями для ліквідації інтернатів має збільшуватися і кількість будинків сімейного типу та прийомних сімей, де виховуватимуться діти-сироти та діти позбавлені батьківського піклування. Нині в Україні таких усього 4,5 тис. Тенденція поки невтішна: за останні 5 років півтисячі из них зникли. Динаміку добре видно на інфографіці, яку кілька місяців тому оприлюднив екс-міністр молоді та спорту Юрій Павленко

Людмила Волинець каже: на те, що кількість таких будинків зменшується, звісно, є причина. От тільки автори деінституалізації вирішенням цієї проблеми не займаються. Відтак ілюзій на те, що без усунення проблеми, їхня кількість почне зростати – у неї немає. Фразу ми будемо виводити дітей в патронатні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу Людмила Волинець називає лише лозунгом. 

Частину проблем дітей в інтернатній системі оголив і Covid-19. Через епідемію коронавірусу 42 тисячі дітей із дитбудинків, що закрилися на карантин, відправили в родини. Соцслужби не провели перед тим із батьками жодної роботи, навіть не пересвідчилися, чи ті мають змогу про дітей подбати. Як наслідок – інвалідний візок із дівчинкою з ДЦП лишили просто на подвір’ї батьків, які її не навідували останні 8 років. Так само завезли до матері і чотирьох дітей. Пізніше з’ясувалося, що жінка в цей час була в пологовому, а вдома нікого не було. І таких кричущих історій було багато.

— Я не є і ніколи не була прихильником інтернатної системи, але інтернати будуть допоки не зникне у них потреба. Досвід карантину уже показав – забирати дітей звідти без належної підготовки – злочин проти дітей, – заявляє Волинець.

Ми передумали: дитина з дефектом

Ще одна проблема, яку ми не зачепили, але про яку мені дуже би хотілося згадати – це скасування усиновлень. До прикладу, лише торік таких було 36! Тобто, нові батьки їх спершу усиновили, обіцяли любов і турботу, а повернули назад, як товар в магазині. 

Місто щасливих дітей – це центр, який діє уже 12 років. Його утримують винятково благодійники і, на моє глибоке переконання, саме такими мають бути місця, бо на першому місці там – завжди інтереси вихованців. Їх постійно там живе 30. Це малюки з важкими психологічними травмами: від них відмовилися батьки, багатьох з них вдома били.

За час існування Центру 3 тисячі родин, аби не втратити діток, отримали супервізію і психологічну підтримку, а 523 хлопчиків та дівчаток знайшли нові родини, однак п’ятьох із них  батьки повернули. Один із них – хлопчик Н. (ім’я дитини ми не маємо права розкривати). Його мама покінчила життя самогубством, залишивши подрузі записку із проханням забрати сина зі школи. 

— Реабілітація Н. вимагала особливого підходу. Наші психологи і вихователі доклали великих зусиль, аби зберегти в дитини довіру до світу. Нам це вдалося. Та ми повинні робити так, щоб діти не жили в Центрі допомоги, а все ж таки поверталися до близьких або знаходили нові родини і жили щасливо там, де їх довго чекали, – розповідає Юрій Кашпур, директор Центру Місто щасливих дітей. 

Коли всі документи були готова, соцслужба почала пошук нових батьків. Ті знайшлися досить швидко. Познайомилися. За якийсь час дитину усиновили. Уже тієї миті, каже Лілія Кузнецова, спеціалісти Центру побачили – батьки не готові, пропонували супровід психолога, аби хлопчик адаптувався, але ті відмовлялися. Вплинути на це Центр вже не міг, бо юридично дитина належала новим батькам. Сина дуже скоро вони повернули зі словами: їм достатньо! брали його для того, щоб бути як всі, а дитину їм підсунули з дефектом. 

— Це найстрашніший сценарій насамперед для дитини. Відчувати себе непотрібним – навіть для дорослого це важко, а для дитини руйнується цілий світ. Повернути таким дітям віру в дорослих надзвичайно важко, – підсумовує Лілія Кузнецова. 

— Після усиновлення настає справжнє щастя – це ще один із поширених міфів усиновлення, каже Дар’я Касьянова, програмна директорка SOS Дитячі містечка Україна. Насправді, процес адаптації дитини в новій родині дуже важкий. Діти, які пережили травму втрати власної сім’ї, переміщення з одного інтернату в інший, потребують допомоги психологів, психотерапевтів та інших фахівців. Це вимагає сил, грошей і турботи про дитину і сім’ї з боку держави, аби ті не вигоріли, а з цим існують великі проблеми. 

— В Україні не так багато фахівців, які спеціалізуються на допомозі таким сім’ям і дітям. Хоча запит великий. Для деяких сімей ця допомога недоступна. Наприклад, сім’я живе в селі, їздити щотижня в місто складно і дорого, – каже Дар’я Касьянова.

Та в умовах карантину відкрилися і нові можливості – консультації онлайн. Деякі сім’ї уже цим скористалися. 

Отож, нехай і повільніше, аніж того б хотілося, але зрушення таки відбувається. І якщо сім’я потребуватиме психологічної підтримки, обов’язково знайдуться ті, хто допоможе. Важливо не опускати рук, не кидати справу на півдорозі, адже кожне усиновлення – це чиясь доля. І долі дітей – у руках дорослих, яким вони одного разу довірилися. 

Поради для тих, хто зважується на усиновлення

  1. Якщо тільки думаєте про усиновлення, походіть по тематичних сайтах, почитайте історії діток;
  2. Обов’язково обговоріть із рідними свій намір. Усиновлення має стати спільним рішенням родини;
  3. Будьте готові до того, що усиновити діток до 3 років важко. Більшість кандидатів на усиновлювачі – близько 1,5 тис. родин – хочуть саме малюка;
  4. Якщо готові до наступного кроку – звертайтеся в службу у справах дітей за місцем проживання;
  5. Ніколи не бійтеся попросити про допомогу, звертайтеся за порадами і підтримкою до спеціалістів та досвідчених батьків.

Це були п’ять порад від Дар’ї Касьянової. А ось що радить інша експерт:

— Ніколи не здаватися! Якщо прийняли рішення усиновити дитину – стукайте у всі двері. Читайте закон і знайте свої права, а ще – нагадуйте службам про їхні обов’язки. Якщо ви будете обізнані, вам буде легше відстояти свою дитину. І ще, процес усиновлення варто розпочинати лише тоді, коли ви зрозуміли, що дитина потрібна вам, а не навпаки, – Валерія Татарчук, засновник та голова БФ Твоя опора.

Катерина, яка після півтора року боротьби за донечку Олену нарешті видихнула і насолоджується материнством, кожного, хто опиниться на її місці, просить не здаватися.

— Буквально вчора моя знайома на півдорозі покинула процес усиновлення через протистояння соціальних служб і моральний тиск. Це найгірше, що могло трапитися. У мене, коли справа два рази заходила в глухий кут, теж виникало бажання зупинитися, але я розуміла: моїй дитині в тисячу разів гірше! Якщо я зупинюсь, вона, маленька і беззахисна, назавжди опиниться в тій м’ясорубці. І тоді я вставала і йшла боротися за неї далі. І зараз, коли вона мене обіймає, я відчуваю себе найщасливішою з людей, – каже Катерина, мама 4 діток. 

Катерину у її пораді не здаватися повністю підтримує і Людмила Волинець, яка все своє життя займається вирішенням проблем сирітства. Каже, усиновлення завжди має дві мети: перша – допомогти дитині не бути сиротою, друга – створити умови, де чоловік і жінка зможуть відчути, що таке батьківство. Коли дитина і потенційні батьки зустрічаються – ці дві мети стають однією. 

— Бажаю всім, хто сказав своє я хочу і отримав  від держави ви зможете – сміливо входити у процес усиновлення, який зробить щасливим і вас, і дитину. Я бажаю всім кандидатам в усиновителі стати батьками. Бажаю сил і сміливості пройти той шлях, який за законом не є важким, але є важким на практиці, – каже Людмила Волинець.

А це одне із останніх сімейних фото родини Назаренків. Маючи трьох біологічних і одну усиновлену дитину, Наталя з чоловіком Володимиром зізнаються: роздумують над тим, щоб трішки ще сина чи доньку. Жінка каже: її особисте переконання – забирати дітей в родини потрібно незалежно від того, чи є в сім’ї біологічні діти. Їй би хотілося, аби стереотип усиновлюють лише бездітні – розвіявся. А ще, ділиться: їй подобається вкладати в дітей свою енергію, яка від того лише зростає.

— Я хочу всім сказати: якщо ви хоч раз подумали про усиновлення, то просто зробіть це, станьте на цей шлях, дитина не повинна жити в притулку, діти повинні зростати в безпечному теплому середовищі, повинні мати сім’ю і батьків. Не бійтеся діагнозів і маргінальної генетичної спадковості. Його особистість та цінності сформують соціальне середовище та любов, а не генетика. Я щиро в це вірю. А якщо не думали, то задумайтесь! То не складно зробити, ви ж дорослі вільні люди, можете змінити світ на краще, змінивши долю тільки однієї дитини. А по суті, це зміна парадигми для всіх майбутніх нащадків цієї дитини. Подумайте про це, – каже щаслива мама Наталя.

У червні 2019 року тодішня виконувач обов’язків міністра охорони здоров’я України Уляна Супрун заявила, що з 2020 року дітей не прийматимуть у дитбудинки.

Написать комментарий
💬 Последние комментарии
Гостья
А во власти в Украине полно соросятни, которые очень старательно внедряют планы своего идейного вдохновителя в жизнь. Поздравляю!
Елена
Ну так посмотрела на хряка в мире животных, посмотрела на тебя козлоослик,да это одно и тоже лицо,хряк, Роджер хряк,ха, жёлуди нужны?мешок могу продать,ха, только надо сначала их где-то приобрести.,а тебе перепродам,это же такой у тебя бизнес,купи продай,ха,на что-то другое вы не способны.
Елена
Более привлекательные цены,то есть за бесценок,с минимальной маржой,вот это бизнес,ха.
ЧукчаПисатель
А чемоданвокзалроссия не так уж и плохо,на самом деле.
Весёлый Роджер
Эт точно Шмуля! Дроздов - цэ для тэбэ - Передача из жизни свинорылых хряков, шо пидгрызают корни и не хотят даже думовати, а откуда же гэти желуди сыпались! И опа, шой то ныма шо хавать, а чаму ж цэ так случилось? Ось воно як! Ну ты и тупой свинорылый хряк!
Андрей
Евросоюзовские зажравшиеся чинуши очень любят Украину во все дыры.
Весёлый Роджер
А чой то Шмуля, опять жидобандеровец в тебе проснулся, опять вопросом на вопрос! Ответ ГДЭ падла фейковая про мукомолов, когда заводы були построены? Шо ты брешишь, какой там "из Казахстана" там "в": В этом сезоне Казахстан активно импортирует зерно из близлежащих российских регионов. Это связано с низким уровнем казахстанского урожая в 2019 году, а также с ценовыми приоритетами на региональном рынке. Российские производители зерна предлагают более привлекательные цены на многие виды зерновых культур, которые не могут себе позволить производители зерна из Казахстана. Низкая урожайность зерновых культур привела к высокой себестоимости казахстанского зерна, считает аналитик «КазахЗерно.kz». И на сладкое: "Россия по итогам минувшего сельхозгода сохранила ПЕРВОЕ место в Мире по поставкам пшеницы, обогнав как США, так и страны Евросоюза." А дэ xoxлы, так вони у *опе, дзякуют барзо майдану тай Эуропе!