Обществоukrpohliad.orgOct 9

Музей Голодомору записав більше 100 історій свідків трагедії

nk_hauz/VV8yoaDng.png

Уже вдруге Музей Голодомору провів масштабну експедицію Україною, щоб записати свідчення тих, хто пережив страшні 1932–1933 роки.

Очевидців Голодомору (а їм зараз щонайменше 90 років) залишилося дуже мало, і саме тому їхні спогади такі цінні.

За 30 днів команда Музею проїхала майже 10 000 кілометрів, відвідала 90 населених пунктів, де записала 122 історії з очевидцями Голодомору. Ми побували і в містах-мільйонниках, і в районних центрах, і в маленьких селах, де зараз залишилося всього кілька мешканців, у Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій, Херсонській, Миколаївській, Полтавській, Харківській, Вінницькій та Хмельницькій областях.

nk_hauz/p42UoaD7R.jpeg

Експедиція, яка загалом охопила 10 областей України, має велике значення для збереження пам’яті про геноцид українців. Саме зараз ми маємо останню можливість доповнити джерельну базу для вивчення Голодомору історіями свідків з перших уст.

nk_hauz/pW28oaDng.png

«Мати зібрала свої вєщі і поїхала в Росію, мінять вєщі на продукти: пшоно, там шо-небудь, мука, ну шо давали… Село на піску, пісок тільки був, шоб де-небудь там молочою хоть зірвать поїсти – немає, не було нічого із ростітєльной піщі, ні щавлю, нічого. Ну от ми сидимо, ждемо маму і дождалися до того, шо я вже став пухлий. Налило мене, я вже почті не ходив, більше лежав, ну ще б день, два не було б матері, готов би був», – пригадує Євген Тимофійович Заможський, 1926 р.н., село Черкаський Бишкин Зміївського району Харківської області.

nk_hauz/jGhUTaD7g.png

«Ми хазіювали, поки не було цієї голодовки. Ця голодовка на нас впала. Не знаю навіть, де хто ділися. Давали, їли, переживали, шоб діти не повмирали. А тоді якісь уже підросли… Та вже так. То глід збираємо, то гнилу бараболюю, то… Шо там їсти…», – спогади про Голодомор Бабасюк Олени Сидорівни, 1922 р. н, народилася в селі Кальня, сучасна Хмельницька область.

nk_hauz/B9tUo-v7g.jpeg

«Масово люди мерли, я ж вам кажу, шо масово-о-о у хаті вони лежали там чи тиждень, чи п’ять, а може хто і десять у хаті, бо ніхто не заходив, ніхто не клопотався, де ж це Іван дівся, де це там Роман чи …. ніхто не… ото лежать пока хтось нечайно… сусіди там люди негодящі були нікуда. Усі слабі були», – згадує Оксана Семенівна Іртюга, 1927 р.н., с. Жданівка, Магдалинівський район, Дніпропетровська область.