Життєстійкість: що на неї впливає та як її розвинути
Обществоzhyvyaktyvno.org12 июля 2020

Життєстійкість: що на неї впливає та як її розвинути

Оглядач Big Think Дерек Берс розповідає про те, як психологи досліджують "життєстійкість", попутно пояснюючи, що таке "локус контролю" й наскільки він визначає наше відношення до проблем, чому люди з розвинутою емпатією більш життєстійкі, чи дійсно прагнення до самопізнання робить нас більш стійкими до неприємностей й, нарешті, від чого залежить формування життєстійкості. Більшість із наших бід починається з мови. Наприклад, розглянемо різницю між вірою в те, що дещо відбувається саме з вами, і розуміння, що це дещо просто відбувається. Це додаткове "з вами" становиться основою катастрофічних наслідків: депресії, невпевненості, тривоги, відчуття провини. Водночас вибір іншого шляху дає вам усвідомити рівень особистої відповідальності, від якої залежить ваша свобода. На це можливо подивитись з іншої сторони. Коли ви стоїте на 405 (чи будь-якому іншому шосе) й хтось вам дзвонить, ви, ймовірно, говорите: "Я застряг в заторі". Зрідка ми говоримо "Зараз я в заторі", не дивлячись на те, що цей варіант більш точний. Бо для людини, яка стоїть за вами, ви - частина затору, яка руйнує його плани. Ці, здавалось би, невеликі лінгвістичні нюанси приводять до великих психологічних наслідків. Думки про те, що щось відбувається саме з нами, роздуває наше его, якби б 4,5 мільярди років історії Землі були лише для того, щоб з нами, нарешті, щось відбулось. Однак, коли щось просто відбувається, ви лише приймаєте це в розрахунок при прийнятті рішення про те, куди рухатись далі. Ви відчуваєте себе залученими у вибір, який робите, не зменшуючи значення вічного колообігу подій, який передбачає вашу кінцевість. Ось де життєстійкість вступає в гру. В недавній статті журналу The New Yorker ("How People Learn to Becomt Resilient") Марія Конікова писала про молодого хлопчика, який як ні в чому не бувало ходив щоденно в школу з простим хлібним сендвічем - м'ясо й приправи були розкішшю, яку його алкоголічка-мати не могла собі дозволити. Цей хлопчик був частиною експериментальної групи психолога Нормана Гармези, який займався дослідженням того, як життєстійкі діти проводять себе перед обличчям негараздів.  Звичайно, всі ми вміємо терпіти удари долі. Деякі люди здатні подолати табори біженців, стихійні лиха й політичні революції - й виходить з цих колотнеч не лише недоторкними, але й сильнішими. Інші розкисають, якщо в Старбаксі немає необхідного їм молока. Ви ніколи не знаєте, із чого ви зроблені, до того, як зіштовхнетесь зі складною ситуацією. Люди часто демонструють граничну життєстійкість в надзвичайних ситуаціях, в той час як прикра нудна повсякденність із дня в день з'їдають їх живцем. І знову - багато з нас рятуються втечею чи застигають в ситуаціях, коли наша парасимпатична нервова система доходить до повної перевтоми. Дослідження життєстійкості Як пише Конікова, до роботи Гармези психологи звертали більше уваги на те, що робить їх пацієнтів вразливими, а не на те, що робить їх сильними. 32-річне лонгітюдне дослідження, яке провели на Гаваях й опубліковане Емі Вернер в 1989 році, надалі змінило сприйняття життєстійкості. Результати показали, що випадок. звичайно, грає роль: любляча мати замість матері-алкоголічки, наприклад. Однак, описуючи дослідження Вернер, Конікова відзначає: "Можливо - й це куди важливіше - у життєстійких дітей було те, що психологи називають "внутрішній локус контролю": вони вважали, що вони самі, а не обставини, повпливали на їх досягнення. Життєстійкі діти вважали себе диригентами своєї власної долі". Життя - не те, що раптом трапилось з ними; життя йшло своєю чергою, а вони реагували на неї. Професор психології Річард Дж. Девідсон, перший дослідник, який почав сканувати мозок буддійських монахів, щоб виявити неврологічну та емоційну ефективність медитації, присвячує частину своєї книги: "Як емоції управляють мозком" розгляду життєстійкості. Він відзначає: в той час як в цілому вважається, що відправляться від негараздів потрібно наскільки швидко, наскільки це можливо, і що від скорості залежить кращий результат, це може зробити людину черствою: відсутність емпатії розвивається у тих, хто не дає собі часу посумувати чи поміркувати. Замість цього Девідсон пропонує медитацію усвідомленості (зокрема, зосередження на диханні) як один зі способів підвищення життєстійкості. Результатом цього може стати більш повільне відновлення після травматичної події. Однак важливим тут є те, що людина використовує час для споглядання й зцілення, а не тратить безліч неділь чи місяців на те, щоб глибше зав'язнути у втратах та невдачах. Девідсон також вважає, що життєстійкість й здатність до співчуття йдуть пліч-о-пліч: "Частина емпатичної реакції - вміння відчути чийсь біль. Дійсно недавні дослідження показали, що, коли ми співчуваємо, в мозку активується ті ж нейронні зв'язки, які активуються, коли ми самі відчуваємо біль - фізичну чи іншу". Створення візуальних тригерів у вашому домі створює грунт для рефлексії. Девідсон пропонує розміщувати фотографії "землетрусів та жертв цунамі на вашому холодильнику" в якості одного потенційного засобу для розвитку емпатії та зміцнення таким чином життєстійкості. Однак, якщо ви й так повільно відновлюєтесь, цей метод може бути контрпродуктивним: ваш рівень чутливості вже високий. Медитація чи тренінг когнітивної переоцінки може дати кращі результати. Формування життєстійкості  Всі ці методи поєднує одна проста річ - прагнення до самопізнання. Розуміння того, як працює наш мозок, є одним з найважливіших компонентів стійкості. Як пише нейрофізіолог Майкл С. Газзаніга, ми часто шукаємо свободу в нашому житті, однак питання ось в чому: свободу від чого? Подібні концепції мають сенс лише в соціальних ситуаціях; насправді, багато проблем життєстійкості пов'язані з зовнішніми відносинами - в тій чи іншій якості. Газзаніга пише: "Відповідальність й свобода виявляються в просторі між мозком - у взаємодії між людьми". І щоб зміцнити ваші взаємодії, а також ваші реакції на взаємодії, беріть тайм-аут кожен день, щоб поміркувати й посидіти спокійно - це зробить світ краще. Кожен раз, коли ви робите крок за поріг вашого дому, виникає можливість виклику чи удару. Ви ніколи не зможете повністю передбачити, що відбудеться, однак одне здається ясним: це "дещо" не трапляється з вами. Воно просто відбувається. І як що цього ставитись - вирішувати вам.

Написать комментарий